ЕКОЛОГІЯ

Валентин Бабенко
"Урядовий кур'єр"

     Аби одразу заінтригувати читача скажу, що управління такої поважної державної установи, як канал “Дніпро-Інгулець” Держкомводгоспу України з перших днів заснування обрало місцем своєї штаб-квартири не обласний (столиця з відомих причин відпадає), чи навіть районний центр, а ... звичайне, донедавна бригадне, село Велика Скельова, що заховалося у двадцяти кілометрах від білокам’яного Світловодська на півночі Кіровоградщини серед негустих борів Правобережжя. Як кажуть, подалі від задимлених мегаполісів і поближче до всеплодющої матінки землі.
     Не всім, певно, відомо, що головне призначення цієї гідротехнічної організації, яка експлуатує канал завдовжки 150 км - забезпечення водою значних територій сільгоспугідь Кіровоградської та Дніпропетровської областей, Криворізького гірничорудного промислового комплексу, а також обводнення ріки Інгулець з метою її оздоровлення – от вже - доіндустріалізувались!
     Чи слід зайве казати, що від виробничих успіхів, чи невдач, трудівників каналу значною мірою залежить робота десятків великих і малих підприємств господарського комплексу півдня України, нормальне життя принаймні трьох мільйонів співвітчизників. Управління каналу, яке з дня утворення ось вже 15 літ очолює Віктор Бурлака, є одним з поважних наповнювачів районного та селищного бюджетів. Як би там не було, та півсотні лише скельовчан забезпечені тут постійною роботою, мають, може, й не надто велику, але гарантовану регулярно отримувану зарплатню.
     Така необхідна преамбула до події, що відбулася у тамтешній загальноосвітній школі з нагоди Всесвітнього Дня Води. Звичайно, для виконання вказівки Держкомводгоспу України про відзначення цієї дати достатньо було б обмежитись організацією тривіальних конференцій та виставок на місцевому рівні, які, до речі, мали місце. Однак керівництво каналу цим не обмежилося, а копнуло, так би мовити, глибше. Спробувало привернути увагу до проблеми дбайливого ставлення та використання водних ресурсів учнів місцевої школи, чиї батьки, образно кажучи, напувають дніпровською водою спраглий Кривбас та прилеглі до нього території.
     До слова, керівництво каналу, не порушуючи не найгірших традицій старих часів, подає посильну шефську допомогу навчальному закладу. Тому й на цей раз не поскупилося на призи та сувеніри переможцям завчасно організованих конкурсів. Впродовж тижня у школі відбувалася виставка дитячого малюнка на тему “Воді радіє все живе”, а трохи згодом учні написали письмові твори на теми “Нехай водичка сили набира - свята і вічна, як саме життя” та "Блакитними очима у вічі нам дивиться вода", відповідно присвячені згаданій події.
     Свято, безперечно, вдалося. Були і оплески, і цілком дорослі потиски рук голови журі, головного інженера управління каналу Миколи Цюпяшука ще зовсім “зеленим” першокласникам, індивідуальні подарунки, а для “солодкого столу” усім учасникам - ще й розкішний духмяний коровай, (його ви бачите на фото), виконаний пекарями райцентру на спеціальне замовлення. Хоча, як на мене, родзинка в іншому. На виставку творів подано 26 малюнків, одна аплікація та 11 письмових творів. Взяв у ній участь кожен другий учень, що свідчить про небайдуже ставлення дітей до такого дивовижного витвору природи, якою є вода, переконує у щирому прагненні молодого покоління оберігати цей скарб.
     “ … Я хочу, щоб моя річечка завжди жила, щоб у ній була чиста вода, щоб моє село розквітало, а людям у ньому жилось добре, мирно, щасливо, щоб завжди у них був хліб на столі і кришталева вода у криницях та річках, бо все це основа життя, - написала, зокрема, у творі на задану тематику дев’ятикласниця Антоніна Корякіна. - Вилитий недбайливцем мазут залишить на довгі літа мертву пляму на живому тілі землі, загубить сотні живих істот. Джерело, перечавлене гусеницею трактора, захиріє і зникне. Якщо клуби диму і стічні води забруднюють повітря та річки, потерпає не тільки природа, хворіє і страждає людина …”
     Отаке от на підлітковому рівні бачення планетарної проблеми. Змалку привчені до праці, консервативного хліборобського виховання, дівчата та хлоп’ята віддаленого від осередків світової цивілізації села, ясна річ, не володіють інформацією про критичний стан з якісною питною водою на нашій планеті, як і не відають про те, що, на думку футурологів, вона нинішнього тривожно-непередбачуваного століття може різко зрости в ціні і, цілком ймовірно, коштуватиме дорожче деяких елітних органічного походження енергоносіїв. І недарма ж бо на конференції ООН з охорони навколишнього природного середовища, яка відбулася наприкінці минулого століття у Ріо-де-Жанейро, зокрема, зазначено, що вода внаслідок її виснаження та погіршення якості за рахунок забруднення віднесена до критичних природних ресурсів.
     Напевно, не знають про це школярі, але десь підсвідомо відчувають реальну небезпеку, що нависла над їхнім майбутнім і б’ють на сполох. Щоправда, для України, зважаючи на сприятливі кліматичні умови, потужні підземні озера прісної води, зрештою, наявність авторитетного відомства, яким є Держкомводгосп та його структурні підрозділи на місцях, здатні запобігти бездумним втратам цього неоціненного скарбу, проблема стоїть не настільки гостро, ніж у спекотних африканських та азійських країнах.
     Та з іншого боку, не варто тішитись рожевими ілюзіями стосовно того, що нам не загрожує тотальне збезводнення. Пожинаючи гіркі плоди індустріалізації та “перетворення природи”, маємо спраглий Донбас, пересохлі колодязі у багатьох селях Дніпропетровщини, Луганщини, Херсонщини, ба, навіть Полісся. Відмовляючись від лукавих стереотипів недалекого минулого про невичерпність земних надр, отого недоумкуватого “на наш вік вистачить”, усі ми потроху починаємо усвідомлювати нехитру істину: усьому є розумна межа, а вода це товар, що має якість, за яку належним чином слід платити. Поки що, вживаючи “крилатий” вислів деяких колег, як дбаємо, так і маємо. У багатьох промислових містах споживається, на жаль, формально питна аqua, котра у переважній більшості випадків придатна виключно для технічних потреб.
     Ризикуючи отримати ярлик дилетанта, висловлю все ж “крамольну” думку, яка не дає спокою впродовж багатьох років. Ніяк не збагну парадоксу, чому, наприклад, у багатьох містах Донецької області, радянських часів, відкачуючи щодоби з вугільних копалень десятки тисяч кубометрів різного ступеня забрудненості шахтних вод, дозволяли їм стікати назад? Замість того, щоб найретельнішим чином очищувати та препарувати їх, використовуючи для побутових потреб.
     Так, це надто серйозна й коштовна справа. Потрібне сучасне високотехнологічне обладнання, неабиякі фінансові витрати. Зате ж хімічний склад та смакові властивості оновленої водички, де молекула до молекули, аніон до аніона, чого варті! За мірками керманичів тих часів здійснювати такий проект занадто дорого для економіки, зорієнтованої на військово-промисловий комплекс. Дешевше, на їхню думку, прокласти до гірницького міста канал від близької чи далекої річки, водоймища, де рівень забруднення поверхневих вод часто-густо не менший, ніж шахтних. Чи дешевше?
     Мови вже не веду про те, чим, борони Господи, може окошитися витік через каналізаційну мережу дніпрової води до підземних порожнин Донецького кряжу. Адже, не таємниця, переважна більшість копалень сьогодні не працює, тому навряд чи хтось серйозно займається відкачуванням води з недіючих шахт. Уявляєте, які там з’явилися підземні моря-океани?
     Не прагну згущення фарб, не нагнітаю пристрастей – станемо жити заможніше дамо ладу і тут. Адже дедалі очевиднішим стає, що у питаннях водокористування нам слід відмовлятися від старих господарських доктрин та нормативних актів, вчитися цій справі у заможніших країнах. Щоб не прокладати “залізним конем” за десятки кілометрів діряві водогони, а робити їх гранично економними. Принаймні певного оптимізму додає те, що вже відзначаємо щороку Всесвітній День Води. Що виявляє інтерес до нього підростаюче покоління. Учні Великоскельовської школи на Кіровоградщині, зокрема, у чиєму мальовничому селі стан питної води, на жаль, лишає бажати кращого.
     Не втримаюсь все-таки, щоб насамкінець не процитувати уривки з твору восьмикласниці Олени Іщенко, визнаного найкращим. Бо тут дивовижна глибина світосприйняття, виняткова щирість та безпосередність:
“З водою починається і з водою закінчується життя людини. Кринична або ж колодяжна вода стоїть поряд з такими вічними поняттями як земля, хліб, вогонь. “Доброго путі й світлої води ”, - бажають люди на прощання один одному. Тому й оберігають підземні діаманти криниць ... Та, що біля мого двору – одна з найдавніших у селі. Вона пам’ятає часи минулої війни. Коли солдати, відпочиваючи після бою, втамовували спрагу, вони линули своїми думками до рідної домівки, до своїх близьких…
     …Наші прадіди вміли цінувати воду. Вони ставились до неї, як до безцінного природного дару, оберігали річки, озера, болота, джерельця… Ковток прозорої джерелиці (який же бо гарний дзвінкоголосий неологізм, придуманий сільською дитиною, то ж унормуйте його поважні професори-лінгвісти! В.Б.) поновлює сили, дарує життя. Недарма ж багато українських народних та релігійних свят пов’язано з водою…
     …Криниці в Україні будували ще в глибоку давнину. Робота ця була дуже важкою. Місце для копання вибирали на Маковея. А копали нові криниці до давнього літнього свята Івана Купала. Першими пили воду з нової криниці хлопці, потім пригощали дівчат, щоб ті їх безтямно кохали. Щоб вода у криниці не псувалася в неї опускали срібний предмет, часто хрест…”
     Дякую тобі, дитино, що нагадала про життєдайну воду-джерелицю, яка поверне народу здоров’я, а країні щасливе майбуття …